HONOR URATOWANY

Z cyklu „Jaja jak czerwone berety”

Moda na odcinanie się od wszelkiego dogmatyzmu dotarła do nas pewnie, jak większość mód, z Zachodu, choć po części również ze Związku Radzieckiego i… przywaliła kamieniem.

Pod koniec PRL-u miejscowych dogmatyków było już jak na lekarstwo. Wśród nich jak wieść gminna niesie prym wiódł Wsiewołod Wołczew, kojarzony z Katowickim Forum.
Poza PZPR na pozycjach „paleomarksistowskich” (określenie autorstwa prof. Artura Sandauera), których dogmatyczności nikt nie śmiał podważać, stał trockista – Ludwik Hass. Według pogromców wszelkiego dogmatyzmu w duchu Adama Schaffa obaj tkwili w nim po uszy.


W latach dwutysięcznych dzięki Zbigniewowi Marcinowi Kowalewskiemu wyszło na jaw, że łączył ich i – przy okazji nas – nieprzezwyciężony przez Trzecią „dogmatyczny marksizm Drugiej Międzynarodówki”.

Z takim to bagażem weszliśmy w XXI wiek, gdy Wołczewa i Hassa zabrakło. Napiętnowani za ortodoksyjność jako ich dogmatyczni spadkobiercy – piętnem stalinizmu i trockizmu zarazem.

I tak to już zostało. Na nic tłumaczenie, że obstajemy przy ortodoksyjności, ale tylko tej w „naszym rozumieniu” http://www.dyktatura.info/?p=234.

Ortodoksyjność i dogmatyczność powszechnie uznawano za synonimy nie zasłaniając się nawet lewicową rodzinką. Może dlatego, że była już w stanie rozkładu. I tak oto smród po niej przy nas pozostał – „enfant terrible” i Amiszów lewicy”. Te ostatnie etykietki zawdzięczamy charyzmatycznym Piotrom – Ikonowiczowi i Ciszewskiemu.

Swoich licznych oprawców i oponentów na co dzień określaliśmy niedogmatycznym mianem tzw. nowej radykalnej lewicy. Do niej też zaliczyliśmy posttrockistów. Te ostatnie określenie nie przypadło im do gustu. Pierwsze uznano za względnie neutralne. Drugiego nam nie darowano. Zostaliśmy przy nim, choć słono za nie płaciliśmy.

Ile to już lat minęło? Nie będzie ćwierć wieku…

Proces stanowienia nowej, współczesnej formy trockizmu – posttrockizmu został wreszcie przez samych trockistów uznany.
Od siebie dodam, że nam na uznaniu nie zależało – co by to nie miało znaczyć.

Oto on – pierwsza jaskółka – posttrockista w całej krasie i wywiad z nim. Przepraszamy, że w języku rosyjskim. Może być i w ukraińskim. Na angielski i polski sami sobie tłumaczcie. Model wręcz doskonały.

oP7smx-6DAA

«Червона Колона»: інтерв’ю з Іваном Овсянніковим

Союз украинских коммунистов «Червона Колона» («Красная колонна») выступает как против официального Киева и националистов, так и против «империалистических анклавов» ЛДНР. В рамках проекта «Новые постсоветские левые» товарищи поговорили с участником Российского социалистического движения Иваном Овсянниковым. Интервью доступно на русском и украинском языках. С Иваном беседовала Валентина Каторжевская.

В.К.: Скажите, пожалуйста, несколько слов о себе.

И.О.: Я член совета РСД, живу в Питере, работаю в профсоюзе, являюсь редактором сайта www.anticapitalist.ru. Мне 34, в левом движении я с 1998 года, сначала как анархист, затем как марксист.

В.К.: Расскажите об истории возникновения РСД.

И.О.: РСД было создано в марте 2011 года как политическая организация, объединяющая людей широкого спектра левых взглядов: от ортодоксальных марксистов до антиавторитарных левых, социал-демократов, профсоюзников, феминисток, экологов, гражданских активистов. Основу движения составили группы «Вперед» и «Социалистическое сопротивление», вышедшие из троцкистской традиции, однако мы с самого начала отказались от догматического мышления и сектантских установок. Лично мне импонируют термины «прогрессивные левые» или «новые красные» применительно к нашему движению.

В.К.: Какой социальный состав в вашей организации?

И.О.: Думаю, большинство из нас — это те, кого иногда называют новыми бедными. Если попробовать нарисовать социальный портрет нашего сообщества (конечно, условный), то, скорее всего, это будут выходцы из семей советской интеллигенции, получившие высшее образование, но не унаследовавшие социального статуса и стабильного социального положения, который был у наших родителей.

В.К.: В России существует множество различных групп, организаций, партий. Чем РСД принципиально от них отличается?

И.О.: Безусловно, есть отличия политические и идеологические. Среди российских левых есть те, кого иногда называют «левыми консерваторами». К сожалению, эта тенденция усилилась после того, как пошли на спад демократические протесты 2011-12 годов и наступил период «крымской» реакции.

Часть «левых» фактически выступает с провластных позиций: поддерживает войну на Донбассе и в Сирии, присоединение Крыма, подстраивается под традиционалистскую и антиреволюционную риторику Кремля. С такими «левыми» нам не по пути.

Ни на какие «башни Кремля» мы не надеемся. Наша цель — демократия без олигархии. Не по пути нам и с теми, кто политическому действию и мышлению предпочитает историческое реконструкторство, схоластические споры. Мы придерживаемся критической, а не догматической линии. Большевистская революция, безусловно, событие огромного исторического значения, но она произошла 100 лет назад, и если левые не научатся жить сегодняшним и завтрашним днем, то рискуют быть окончательно погребенными под обломками своей великой традиции.

В.К.: Что касается вашей программы… Под ней могут подписаться представители самых разных течений левой мысли. К какому из них относит себя ваша организация?

И.О.: Как я уже сказал, мы избегаем слишком узких идеологических определений. Я иногда в шутку называю себя «пост-троцкистом», но такой термин, конечно, ничего толком не означает. Я считаю себя марксистом, но, как вы понимаете, марксизмов — много. Мне кажется, игра в «измы», в сектантскую «четкость», только мешает левым адекватно воспринимать окружающую действительность, формирует у них «ложное сознание».

Это не значит, что мы пренебрегаем теорией. Мы уделяем много внимания самообразованию. Назову лишь марксистские семинары, которые ведет в Москве наш товарищ, философ Влад Софронов. Думаю, это лучший марксистский кружок в России, потому что Влад учит марксистски мыслить, а не повторять марксизм как символ веры. Однако в рамках, заданных нашей программой (кстати, мы сейчас обсуждаем новый программный проект), мы допускаем плюрализм взглядов и мнений. Чтобы состоять в РСД не обязательно быть образованным марксистом — достаточно разделять наши политические цели и принципы

В.К.: Кого из российских левых вы могли бы назвать ближайшими союзниками? Ведёт ли РСД какую-либо деятельность на международной арене?

И.О.: Хотя мы и не являемся троцкистской организацией, мы поддерживаем дружеские контакты с Международным секретариатом Четвертого Интернационала, с близкими нам по духу левыми в странах бывшего СССР. В России мы сотрудничаем много с кем. Это и левые организации, такие как Союз демократических социалистов (объединение социал-демократов), РРП, различные анархистские инициативы, социалистическое движение «Искра», и профсоюзы, и феминистские группы.

В.К.: Что касается пункта вашей программы о внешней политике, не могли бы вы поподробнее рассказать о позиции РСД по событиям, происходящим в Украине и несколько конкретизировать взгляды организации на национальный вопрос?

И.О.: Если говорить кратко, то мы выступаем против российского военного вмешательства, против режимов, поставленных Кремлем на Донбассе и против аннексии Крыма, которая произошла в 2014 году.

Нам близка точка зрения тех украинских левых, которые оппонируют режиму Порошенко с антифашистских, демократических и миротворческих, но не пророссийских позиций.

Например, мне импонирует позиция киевской поэтессы Евгении Бильченко, выступление которой в Петербурге мы с товарищами недавно охраняли от провокаторов. Недавно у нас на сайте появилось интервью с ней. Конечно, Бильченко не теоретик и не стратег, но эмоционально я солидарен с такими украинцами и украинками, как она. Нам одинаково отвратителен национализм украинский, российский, да и любой другой. Но российский ближе и опаснее, поэтому для нас борьба с собственными фашистами, милитаристами, имперцами — на первом месте.

РСД всегда старалось быть по ту сторону уродливых, вводящих в заблуждение клише: «ватники», «бандеровцы». Мы считаем, что население Востока Украины, Крыма, любого субъекта России имеет право на демократическое самоопределение, на ту меру культурной и политической автономии, которая им необходима.

В проекте нашей новой программы мы так резюмировали эту позицию: «Крым — свой собственный». Это не трофей, не территория, не совокупность ресурсов, а сообщество людей, которые имеют право решать.

Не так, как это было проделано в 2014 году на референдуме, проведенном под дулами «вежливых» автоматов — этот фарс теперь объявлен не подлежащим пересмотру историческим выбором крымчан — а свободно, без давления и вмешательства извне.

Что касается Востока Украины, то мы — за реинтеграцию этих территорий в украинское политическое пространство, но в атмосфере националистической и антикоммунистической истерии, которая создана в Украине под влиянием российской агрессии, это вряд ли возможно. Ни Путин, ни Порошенко не способны и не желают закончить эту войну, которая нужна, прежде всего, для легитимации олицетворяемых ими олигархических режимов.

В.К.: Какова специфика работы левых организаций в России? Настолько ли авторитарен режим Путина, как принято считать? Правда ли, что режимы Назарбаева или Лукашенко не идут с ним ни в какое сравнение?

И.О.: Сравнивать их трудно. Я бы сказал так: режим Путина авторитарен настолько, чтобы маргинализировать и запугать оппозицию, но не настолько, чтобы превратить маргиналов в революционеров. Это авторитарный режим, эксплуатирующий и порождающий массовую апатию. Именно этим, а не репрессиями и террором, он более всего опасен.

В.К.: Спасибо за беседу, успехов в борьбе!
__________________________________________________________________

В.К.: Скажіть, будь ласка, декілька слів про себе.

І.О.: Я член ради РСР, живу в Пітері, працюю в профспілці, являюсь редактором сайту www.anticapitalist.ru. Мені 34 роки, у лівому русі я з 1998 року, спочатку як анархіст, потім як марксист.

В.К.: Розкажіть про історію виникнення РСР.

І.О.: РСР був створений у березні 2011 року як політичну організацію, яка об’єднує людей широкого спектру лівих поглядів: від ортодоксальних марксистів до антиавторитарний лівих, соціал-демократів, профспілкових працівників, феміністок, екологів, громадських активістів. Основу руху склали групи «Вперед» і «Соціалістичний опір», що вийшли з троцькістської традиції, проте ми з самого початку відмовилися від догматичного мислення і сектантських ідентичностей. Особисто мені імпонують терміни «прогресивні ліві» або «нові червоні» стосовно нашого руху.

В.К. : Який соціальний склад у вашій організації?

І.О.: Думаю, більшість з нас — це ті, кого іноді називають новими бідними. Якщо спробувати намалювати соціальний портрет нашого співтовариства (звичайно, умовний), то, швидше за все, це будуть вихідці з сімей радянської інтелігенції, які отримали вищу освіту, але не успадкували соціального статусу і стабільного соціального становища.

В.К.: У Росії існує безліч різних груп, організацій, партій. Чим РСР принципово від них відрізняється?

І.О.: Безумовно, є відмінності політичні та ідеологічні. Серед російських лівих є ті, кого іноді називають «лівими консерваторами». На жаль, ця тенденція посилилася після того, як пішли на спад демократичні протести 2011-12 років і настав період «кримської» реакції.

Ця частина «лівих» фактично виступає з провладних позицій: підтримує війну на Донбасі і в Сирії, приєднання Криму, підлаштовується під традиціоналістську і антиреволюційну риторику Кремля. З такими «лівими» нам не по дорозі.

На жодні «вежі Кремля» ми не сподіваємося. Наша мета — демократія без олігархії. Не по дорозі нам і з тими, хто замість політичних дій і мислення прагне до історичного реконструювання, схоластичних суперечок. Ми дотримуємося критичної, а не догматичної лінії. Більшовицька революція, безумовно, подія величезного історичного значення, але вона сталася 100 років тому, і якщо ліві не навчаться жити сьогоднішнім і завтрашнім днем, то ризикують бути остаточно похованими під уламками своєї великої традиції.

В.К. Що стосується вашої програми… Під нею можуть підписатися представники найрізноманітніших течій лівої думки. До якого з них відносить себе ваша організація?

І.О. : Ми уникаємо занадто вузьких ідеологічних визначень. Я іноді жартома називаю себе «пост-троцькістом», але такий термін, звичайно, нічого по суті не означає. Я вважаю себе марксистом, але, як ви розумієте, марксизмів багато. Мені здається, гра в «ізми», у сектантську «чіткість», тільки заважає лівим адекватно сприймати навколишню дійсність, формує у них «хибну свідомість». Це не означає, що ми нехтуємо теорією. Ми приділяємо багато уваги самоосвіті. Назву лише марксистські семінари, які веде у Москві наш товариш, філософ Влад Софронов. Думаю, це найкращий марксистський гурток в Росії, тому що Влад вчить мислити по-марксистські, а не повторювати марксизм, як символ віри. Однак в рамках, заданих нашою програмою (до речі, ми зараз обговорюємо новий програмний проект). Ми допускаємо плюралізм поглядів і думок. Щоб знаходитися в РСР не обов’язково бути освіченим марксистом — досить розділяти наші політичні цілі і принципи

В.К. : Кого з російських лівих ви могли б назвати найближчими союзниками? Чи веде РСР яку-небуть діяльність на міжнародній арені?

І.О. : Хоча ми й не є троцькістської організацією, ми підтримуємо дружні контакти з Міжнародним секретаріатом Четвертого Інтернаціоналу, з близькими нам за духом лівими у країнах колишнього СРСР. У Росії ми співпрацюємо багато з ким. Це і ліві організації, такі як Союз демократичних соціалістів (об’єднання соціал-демократів), РРП, різні анархістські ініціативи, соціалістичний рух «Іскра», і профспілки, і феміністські групи.

В.К. : Що стосується пункту вашої програми про зовнішню політику, не могли б ви детальніше розповісти про позицію РСР по подіям, що відбуваються в Україні і дещо конкретизувати погляди організації на національне питання?

І.О : Якщо говорити коротко, то ми виступаємо проти російського військового втручання, проти режимів, поставлених Кремлем на Донбасі і проти анексії Криму, яка відбулася в 2014 році.

Нам близька точка зору тих українських лівих, які опонують режиму Порошенко з антифашистських, демократичних і миротворчих, але не проросійських позицій.

Наприклад, мені імпонує позиція київської поетеси Євгенії Більченко, виступ якої в Петербурзі ми з товаришами нещодавно охороняли від провокаторів. Учора у нас на сайті з’явилося інтерв’ю з нею. Звичайно, Більченко не теоретик і не стратег, але емоційно я солідарний з такими українцями і українками, як вона. Нам однаково огидний націоналізм український, російський, та й будь-який інший. Але російський ближче і небезпечніше, тому для нас боротьба з власними фашистами, мілітаристами, імперцями — на першому місці.

РСР завжди намагався бути по той бік цих потворних, що вводять в оману кліше: «ватники», «бандерівці». Ми вважаємо, що населення Сходу України, Криму, будь-якого суб’єкта Росії. має право на демократичне самовизначення, на ту міру культурної та політичної автономії, яка їм необхідна.

У проекті нашої нової програми ми так резюмували цю позицію: «Крим — свій власний». Це не трофей, не територія, не сукупність ресурсів, а спільнота людей, які мають право вирішувати.

Але не так, як це було зроблено в 2014 році на референдумі, проведеному під дулами «ввічливих» автоматів — цей фарс тепер оголошений таким, що не підлягає перегляду історичним вибором кримчан — а вільно, без тиску і втручання ззовні. Що стосується Сходу України, то ми — за реінтеграцію цих територій до українського політичного простору, але в атмосфері націоналістичної і антикомуністичної істерії, яка створена в Україні під впливом російської агресії, це навряд чи можливо. Ні Путін, ні Порошенко не здатні і не бажають закінчити цю війну, яка потрібна, перш за все, для легітимації олігархічних режимів, які ними уособлюються.

В.К.: Яка специфіка роботи лівих організацій в Росії? Чи настільки авторитарний режим Путіна, як прийнято вважати? Чи правда, що режими Назарбаєва або Лукашенко не йдуть з ним ні в яке порівняння?

І.О.: Порівнювати їх важко. Я б сказав так: режим Путіна авторитарний настільки, щоб маргіналізувати і залякати опозицію, але не настільки, щоб перетворити маргіналів в революціонерів. Це авторитарний режим, який експлуатує і породжує масову апатію. Саме цим, а не репресіями і терором, він найбільше небезпечний.

В.К: Дякую за розмову. Нехай щастить у боротьбі.

Текст: Валентина Каторжевская для vk.com/redcolumn

za: http://anticapitalist.ru/2017/03/01/%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%b2%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d1%96%d0%bd%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%b2%d1%8e-%d0%b7-%d1%96%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%be%d0%bc-%d0%be%d0%b2%d1%81/

Włodek Bratkowski
6 marca 2017 r.

Ten wpis został opublikowany w kategorii Teksty bieżące. Dodaj zakładkę do bezpośredniego odnośnika.

2 odpowiedzi na „HONOR URATOWANY

  1. GN pisze:

    Kiedy (i czy w ogóle) weźmiecie się za rozpatrywanie np. niemieckiej sceny politycznej (pod kątem organizacji marksistowskich)?

    Pozdrawiam,

  2. W.B. pisze:

    PRZEZ PRYZMAT

    Gotowi jesteśmy się nią nawet zająć, ale przez pryzmat rosyjskiej. W pewnym sensie już to robimy, choć nie rzuca się to w oczy. Odsyłam do rozważań Borysa Kagarlickiego, który zwrócił uwagę na ewolucję post-NRD-owskiej marksizującej lewicy na pozycje szczerej lewicy – reformistycznej socjaldemokracji. I wyjaśnił przyczyny tego zjawiska. Taka ewolucja to ewenement w byłym obozie „realnego socjalizmu”. Pomniejszym tendencjom nie poświęcamy większej uwagi, albowiem to nie Niemcy ogarnia „smuta” i nie tu nabrzmiewa sytuacja rewolucyjna.

Dodaj komentarz

Twój adres email nie zostanie opublikowany. Pola, których wypełnienie jest wymagane, są oznaczone symbolem *